Цей солодкий смак несвободи… Луганський щоденник

- Ти зробила поліс?

- Ні, але в процесі. А навіщо він взагалі?

- Не знаю, начебто працюючим по них оплачуватимуть лікарняні. Або не можна буде без них отримати дитячі…

 

Ми стали паразитувати на нових можливостях. Чи хотіли ми Росії чи ні, але ми споживаємо все те, що вона пропонує. Табір для дітей. Єдиноразову допомогу. Материнський капітал. Ми відверто вважаємо, що нам винні. Що ми заслужили на це. Що нам це належить. І все це підкуповує, робить ближче, привертає. «Артек» та «Снігурі», оплачена дорога, оплачений відпочинок на кшталт «Все включено».

Нас підсадили на допомогу. Спочатку на бідність, потім на допомогу від неї.

Новий страх – аварія із військовою машиною. Вони їдуть поза правилами. Вони з металу і вони мчать, підрізаючи та порушуючи всі правила. І якщо, не дай Боже, щось трапиться, - з ким після судитися? З армією? «У мого сина постраждала голова. Вони дали йому води і 10 000. Ми не стали нікого викликати, тому що син теж був не правий у цій аварії. Але вони зупинилися і навіть допомогли йому», – розповідає знайома.

Страх нових правил. Страх не розібратися. Але ти вже у тому вагоні, з якого не вийти. Потяг мчить уперед, і ти живеш за новими правилами, бо інакше не виходить.

Рік тому моя знайома, на кшталт Маяковського, декламувала: «Я буду останньою, хто отримає російський паспорт». Що тепер? Вона працює у держустанові. Навряд чи їй під силу затягнути цей процес, вона теж у цьому вагоні. Навіть ті, хто не збирався його отримувати, підтягнулися до інших з різних причин. Навіть ті, кому він ніби не потрібний зовсім. Важелі знайшлися для кожного: для перерахунку пенсії, для працевлаштування, для легальної роботи. Морквина перед мордою, щоб йти вперед.  Мої старі подружки вже отримали російські паспорти. Зуміли, розібралися. Хоча казали, що  у їх за вісімдесят це не потрібно зовсім.

Повністю ремонтують місто. Ми не бачили такого і для нас це просто космос. Робочі енергійні, працюють у будь-яку погоду невтомно. Вони не виглядають вмираючими та змушеними тягнути лямку за копійки, як ми. Від них віє благополуччям. Один п'є з термоса – нового термоса та продовжує працювати. Вони роблять те, що здавалося неможливим – змінюють старі водопровідні труби. Одночасно лагодять дороги. Як це можливо? З'явилися огорожі, нова техніка, азарт.

Ми дивимося на це, і нас все вражає. Все разом підкуповує, бо ми не звикли, що може щось робитись для нас просто так. Дорога. Ремонт. Школи. Нове обладнання. Обіцянка годувати дітей гарячим. Кожна новина тільки про те, що може бути кращим і неодмінно буде краще. І тут навіть найзапекліші скептики починають сумніватися - адже все і правда працює. Зламані циклоном гілки пиляють вдень і вночі, вивозять їх і знову працюють невтомно, працюють на новій, небаченій нами техніці. Ми давно не бачили такого, відвикли, тому фотографуємо та дивуємось, що так буває.

Нове у стосунках. Друзі, які виїхали в Україну, зайняли якусь іншу позицію. Примирливу до тебе. Вони знову кажуть, що життя до 2014 року було найкращим, але прийняли той факт, що виїхати – це був виключно їхній вибір. І з кожним роком все складніше прийняти той факт, що ми жили колись разом, що ми мали точки перетину. Занадто багато різного, незрозумілого. Хіба було колись інакше? Кожен із нас пливе своєю траєкторією. Це навіть непогано. Ми ніби обрали різні океани, ми обережно почали спілкуватися знову, ніби прийнявши той факт, що нарізно вже назавжди.

Життя стало швидким, як перемотування кінострічки. Черги. Справи. Якісь зрозумілі тільки тобі завдання, поспіх, клопіт. І в якийсь момент ти ловиш себе на думці, що все-таки здорово, що ти не поїхав, хоч міг. Як складно тепер тим, хто виїжджав та повернувся. І новини про загиблих стали ніби тлом - шкода, звичайно, але ж війна. Без цього ніяк. Парти слави. Нагороди загиблим. Мами в чорному та вигорілі батьки «героїв». Навіть військові новини перестали сприйматися гостро, поступившись місцем новинам про подорожі та ремонт.

Життя бере своє. Приятельки поспішили народжувати, бо єдина допомога та материнський капітал обіцяють найкраще життя. Країні потрібні солдати, і вона добре платить за них. Але хто думає про завтра, коли так цікаво та радісно сьогодні?

І ти вже чекаєш на новий день, щоб отримати чергову «морквину» від держави. Все одно - якої. І заради її солодкого смаку готовий забути минуле і не думати про сьогодення. Просто жуй. І люби того, хто тобі це дає. Більшого від тебе не вимагається. Поки що не вимагається. До нової мобілізації...

Статті

Донецьк
23.11.2024
13:01

Навчались вокалу дистанційно. Історія дитячого театру народної пісні з Покровська

Завдяки тому, що ми навчились якісно працювати в онлайн ще з часів ковіду, мої учні зараз перемагають та отримують високі звання лауреатів міжнародних конкурсів.
Країна
22.11.2024
14:00

Українська металургія: вгору чи вниз?

При погіршенні ситуації на Донеччині через втрату джерел постачання коксівного вугілля виплавка сталі може скоротитися до 3-4 млн т. Мова про Покровськ.
Світ
21.11.2024
19:00

Політолог Костянтин Матвієнко: У РФ немає стратегічного запасу, щоб довго продовжувати війну. Вони викладають останні козирі

Ближче до ядерної війни ми не стали, це абсолютно однозначно. Я впевнений, що РФ не наважиться на ядерну ескалацію, що б ми не робили з далекобійними ракетами США та інших країн.
Всі статті